В 2013 році я давала майстер-клас для учнів Олени Лажневської в фото-школі Чік “Аліса в Задзеркаллі”. Тема для фотографів цікава – все про емоції: які вони, як їх побачити, як передати, як викликати, як прочитати. Як відрізняти власні емоції від емоцій моделі, як керувати, як впливати на емоції, змінюючи їх. Аналіз фотографій, як практичної частини, потягнув за собою питання, такі як: “З яких жестів чи рухів складається певна емоція? Що має робити модель, як пояснити їй позу, щоб передати задумане фото?” і т.д. А по суті все простіше можна висловити: які є базові емоції та як їх комбінування дає складні емоції. І тут все стало на свої місця: поки тема йшла на межі містики та подиву – очі горять, як тільки питання звернуло в сторону “варто почитати, проаналізувати та експериментувати” – очі згасли.
Так хочеться простоти. Щоб пояснення було без тривалої наступної самостійної роботи. Щоб жодних секретів, а наслідування успіху стало б буденною справою. Щоб таланти у всіх були від народження і різноманітні. Так хочеться безпрограшних гарантованих результатів.
Раз я згадала про фотографів: один бере простенький телефон мобільний і робить шедевральні фото, а другий з дорогою камерою бере безліч персональних уроків, проходить різні курси, і колись та й в нього теж виходить сенсаційний кадр. А є більшість – фотоапарат в руках, в очах знак питання: “Що тобі, ринок та мої майбутні шанувальники, зняти такого, щоб зразу стати Фотографом№1?! Так щоб “клац” – і Зірка!” Термінів більшість не знає, тисячі марних кадрів не робить, слова фахівців своєї галузі піддає сумніву. Добре, якщо гра в фотографа закінчується як кожна гра в дитинстві: вийшли на подвір’я, домовилися хто ким буде і в що граємо і – до поки мама не покличе обідати. А як ні? Нагнітаються злість, образа, заздрість всередині, такі недо-спеціалісти відчувають одне одного і збираються в групки-ображених.
… Фотограф – це ж один із шляхів пошуку себе. Більшість вважає, що це легко – зазвучати, раз є такий намір. Чому не в інженерії? Чому не в будівництві? Чому не в медицині?
… Часто на коуч-сесіях я чую жалісну фразу: “Якби я це знала (-в) раніше…!”, або “Мені вже (кількість років звучить), а я ще не (кожен тут шкодує про щось своє)!”, або “Так шкода часу втраченого в минулому!”
А я кажу, що пошук себе не буває завершеним – це процес, це Шлях. Я пояснюю, що без накопиченого різного досвіду – негативного чи позитивного – руху не буде. Я спонукаю до постійного розширення меж зони комфорту. Я нагадую, що йде природній відбір: за талантами, за впертістю, за наполегливістю, за щирістю…
Базова складність кожного, коли всередині відчуття заплутаності – змінити кут зору на ситуацію і спростити її. Все складне можна поділити на прості складові. І серед кількох простих кроків обрати той, котрий треба зробити негайно.
Якщо все це звузити до теми пошуку роботи та співбесіди – це один із способів формулювання пропозиції, це форма акту купівлі-продажу, це привід регулярного самоаналізу та планів на далі. Критерії відбору – це баланс між ідеальним, бажаним і реальним, потенційним. Є ситуації, коли потенціал виграє, а є задачі, коли лише досвід може вирішити їх. І все це прозоро, якщо знати на що дивитися і як. І нема жодних маніпулятивних технік між співрозмовниками, якщо чітко знати – хто і чого прагне.
Перед співбесідою найближчою уяви собі, що ти маєш фотоапарат в руках. Задай собі питання: Що і навіщо ти будеш фотографувати зараз? Яка моя ціль? А тоді задай питання: Що я хочу продемонструвати на співбесіді? Яка моя ціль?
І якщо ти – фотограф, і фиркнеш: це мистецтво. це емоції, я фотографую все навколо, то я тобі скажу, що твій апарат сьогодні мовчатиме … І якщо ти назвеш для співбесіди метою “отримати роботу, розвиток в колективі, самовдосконалення, навчитися чогось нового”, то не ний потім, що зарплата погана, шеф невіглас і перспектив нема…
Якщо ти не ниєш, а шукаєш себе, реєструйся на курс “Знайди себе!”
Якщо ти готовий працювати над собою самостійно теж, між зустрічами в залі, тоді тобі до нас)