Двері розчахнулися немов паща велетенської тварини, що лежить на боці: ліниво, раптово, приголомшуючи. Жінка стояла навпроти біля вікна не відводячи замріяно очей від отвору, звідки до неї мали вивести сина. Це він навчив її в моменти тривоги перевтілювати все довкола на химерні постаті, містичні елементи та вигадувати кумедні пояснення.
— Я знову інший, — вибіг хлопчик та з плачем кинувся до мами.
За ним марно квапилася вчителька: намагалася вхопити за руку, за наплічник. Поправляла без упину спідницю, що підстрибувала від швидкої ходи, окуляри, що з’їжджали із спітнілого перенісся і прибирала для обвинувачу вальної розмови з батьками вираз обличчя.
— Дорогенька моя, — звернулася вона до жінки, — раджу ретельніше стежити за його поведінкою. — І повернулася до хлопчика, — сам розкажеш мамі чи я?
— Сам, — буркнув школярик і сховав обличчя на материнському плечі.
— Ми розберемося, вдячна за турботу, — знизу вгору промовила до вчительки мама. Вона присіла, обійняла малого, наче відгороджувала від всього світу.
— Ще одна витівка і розмова продовжиться в директора.
— Пам’ятаю, — перебила вчительку мама, — ми кілька днів проведемо разом вдома, до школи повернемося вже з понеділка.
Жінка підвелася, взяла за руку хлопчика, обтерла долонею йому лице від сліз і дзвінким чмоком поцілувала в чоло.
— Чи пам’ятаєш, наскільки ти в мене унікальний? Ти такий — один-єдиний! — вони крокували до виходу.
— Мов біла ворона в класі, — знизала плечима вчителька, дивлячись з осудом їм у слід.
На вулиці було по-травневому сонячно і тепло, щебетали пташки, вітерець продував волосся, вільне вже від шапок, проганяючи поганий настрій та важкі роздуми.
— Мам, це ніколи не скінчиться, — почав хлопчик.
— Розповіси?
— Ми писали самостійну, вона всім дала …
— Не «вона», а «вчителька», добре? Попри обурення, залишайся ввічливим, — поправила вона його.
— Вчителька дала класу листочки із самостійною, а мені жбурнула на парту із словами: «А цей у нас наймудріший, то ж і роботу йому я приготувала окремо». Листочок ковзнув стільницею і впав аж в другому проході. Ну, і вона, тобто, вчителька, розлютилася ще більше з того, що: я не втримав папір і не можу бути як всі. І коли вона знову назвала мене білою вороною, я шарпнув партою, стілець теж впав, а я втік в коридор старшої школи, де мене найшов завуч. А далі ти знаєш — все, як завжди.
— Що саме тебе засмучує? — погладила по голові сина, зупинилася, знову присіла, щоб зазирнути йому в очі.
— Чому я такий поганий? — плакав хлопчик і шукав рятівної відповіді в маминих очах.
— Давай розберемося з тим всім просто зараз, готовий?
— … — схлипнув він і ствердно кивнув.
— Я в тебе яка? Як ти кажеш?
— Єдина, улюблена, най-най-най, — почав хлопчик.
— Тобто я — біла ворона серед людей, бо ти вважаєш мене єдиною, вірно?
— Ні, але, мабуть … — заплутався хлопчик у відповіді.
— То чому, коли я кажу, що ти мудрий і добрий унікальний молодий чоловік, ти ображаєшся на фразу «біла ворона»?
— Тому, що так кажуть в школі, коли зляться, якщо я швидко розв’язую рівняння чи опановую нову тему. А далі мені нудно на уроці і я зачіпаю інших дітей.
— Тебе сварять за поведінку, за знання, за що саме?
— Ще є такий Остапчик-двійочник, ми обидвоє погані.
— Я погана?
— Ти ж мама, так не буває. Це різні речі, — обурився хлопчик.
— І діти не бувають поганими: ні ти, ні Остапчик, ніхто інший.
— То чому мене сварять і як мені з тим справлятися?
— Мій син каже, — почала жінка і хлопчик засміявся, — що жарт-перевертень допомагає врятувати найлютішу ситуацію. То ж?
— Отже: не хай моя вчителька — це сумна черепаха, — почав хлопчик, — яка мріє мати турбо-швидкість, але тоді вона загубить-таки свої окуляри і не бачитиме шляху. І якщо вона отримає бажане, то перетвориться на птаха — на білу ворону. Отже, постановили на тому: що білою вороною є той, хто вміє мріяти і прагне до цього понад усе!
— Ого! — здивувалася жінка щиро, — і раз я твоя мама, то також можу стати білою вороною, як і ти, мале воронятко?
Вони йшли стежкою і сміялися. Аж раптом — ляп — якась пташка накакала на шкільний рюкзак.
— Ти видав пташиний надтаємний секрет? — продовжувала жартувати мама.
— То знак, що ти пройшла посвяту і тебе визнано білою вороною, мамою, білого вороняти, — підхопив гру хлопчик.
— На що є настрій вдома, раз в нас є вільних кілька днів від роботи та школи?
— Я хочу дочитати свою енциклопедію про піратів та доклеїти модель фрегату, а потім, ми могли б разом подивитися фільм про Джека Горобця.
— Капітана Джека Горобця, — витираючи пташиний послід додала мама.
Вдома жінка заварила запашної кави, всілася на підвіконня та задумалася. От вона, п’є каву, хтось — чай, інший — воду, і ніхто не є винятковим. Чому ж від дітей дорослі переважно очікують однакового послуху? І чи вірно вона робить вчиняючи супротив шкільній системі? Зітхнула, підвелася, підійшла до дверей і зазирнула в дитячу: звиклий хлопчик із захопленням читав в голос рядки про флібустьєрів, водив пальцем по сторінці, лежачи просто на килимі посеред кімнати.
— Це моя пташка, — пригадала його казку по дорозі, — і саме я навчу його приймати себе таким, яким він є — багатогранним!
Скрипнули двері, хлопчик озирнувся і усміхнувся до неї.
—Я дуже люблю тебе, моє біле воронятко! Ти — особливий!