Біла ворона

Двері розчахнулися немов паща велетенської тварини, що лежить на боці: ліниво, раптово, приголомшуючи. Жінка стояла навпроти біля вікна не відводячи замріяно очей від отвору, звідки до неї мали вивести сина. Це він навчив її в моменти тривоги перевтілювати все довкола на химерні постаті, містичні елементи та вигадувати кумедні пояснення.

Я знову інший, — вибіг хлопчик та з плачем кинувся до мами.

За ним марно квапилася вчителька: намагалася вхопити за руку, за наплічник. Поправляла без упину спідницю, що підстрибувала від швидкої ходи, окуляри, що з’їжджали із спітнілого перенісся і прибирала для обвинувачу вальної розмови з батьками вираз обличчя.

Дорогенька моя, — звернулася вона до жінки, — раджу ретельніше стежити за його поведінкою. — І повернулася до хлопчика, — сам розкажеш мамі чи я?

Сам, — буркнув школярик і сховав обличчя на материнському плечі.

Ми розберемося, вдячна за турботу, — знизу вгору промовила до вчительки мама. Вона присіла, обійняла малого, наче відгороджувала від всього світу.

Ще одна витівка і розмова продовжиться в директора.

Пам’ятаю, — перебила вчительку мама, — ми кілька днів проведемо разом вдома, до школи повернемося вже з понеділка.

Жінка підвелася, взяла за руку хлопчика, обтерла долонею йому лице від сліз і дзвінким чмоком поцілувала в чоло.

— Чи пам’ятаєш, наскільки ти в мене унікальний? Ти такий — один-єдиний! — вони крокували до виходу.

Мов біла ворона в класі, — знизала плечима вчителька, дивлячись з осудом їм у слід.

На вулиці було по-травневому сонячно і тепло, щебетали пташки, вітерець продував волосся, вільне вже від шапок, проганяючи поганий настрій та важкі роздуми.

Мам, це ніколи не скінчиться, — почав хлопчик.

Розповіси?

Ми писали самостійну, вона всім дала …

Не «вона», а «вчителька», добре? Попри обурення, залишайся ввічливим, — поправила вона його.

Вчителька дала класу листочки із самостійною, а мені жбурнула на парту із словами: «А цей у нас наймудріший, то ж і роботу йому я приготувала окремо». Листочок ковзнув стільницею і впав аж в другому проході. Ну, і вона, тобто, вчителька, розлютилася ще більше з того, що: я не втримав папір і не можу бути як всі. І коли вона знову назвала мене білою вороною, я шарпнув партою, стілець теж впав, а я втік в коридор старшої школи, де мене найшов завуч. А далі ти знаєш — все, як завжди.

Що саме тебе засмучує? — погладила по голові сина, зупинилася, знову присіла, щоб зазирнути йому в очі.

Чому я такий поганий? — плакав хлопчик і шукав рятівної відповіді в маминих очах.

Давай розберемося з тим всім просто зараз, готовий?

… — схлипнув він і ствердно кивнув.

Я в тебе яка? Як ти кажеш?

Єдина, улюблена, най-най-най, — почав хлопчик.

Тобто я — біла ворона серед людей, бо ти вважаєш мене єдиною, вірно?

Ні, але, мабуть … — заплутався хлопчик у відповіді.

То чому, коли я кажу, що ти мудрий і добрий унікальний молодий чоловік, ти ображаєшся на фразу «біла ворона»?

Тому, що так кажуть в школі, коли зляться, якщо я швидко розв’язую рівняння чи опановую нову тему. А далі мені нудно на уроці і я зачіпаю інших дітей.

Тебе сварять за поведінку, за знання, за що саме?

Ще є такий Остапчик-двійочник, ми обидвоє погані.

Я погана?

Ти ж мама, так не буває. Це різні речі, — обурився хлопчик.

І діти не бувають поганими: ні ти, ні Остапчик, ніхто інший.

То чому мене сварять і як мені з тим справлятися?

Мій син каже, — почала жінка і хлопчик засміявся, — що жарт-перевертень допомагає врятувати найлютішу ситуацію. То ж?

Отже: не хай моя вчителька — це сумна черепаха, — почав хлопчик, — яка мріє мати турбо-швидкість, але тоді вона загубить-таки свої окуляри і не бачитиме шляху. І якщо вона отримає бажане, то перетвориться на птаха — на білу ворону. Отже, постановили на тому: що білою вороною є той, хто вміє мріяти і прагне до цього понад усе!

Ого! — здивувалася  жінка щиро, — і раз я твоя мама, то також можу стати білою вороною, як і ти, мале воронятко?

Вони йшли стежкою і сміялися. Аж раптом — ляп — якась пташка накакала на шкільний рюкзак.

Ти видав пташиний надтаємний секрет? — продовжувала жартувати мама.

То знак, що ти пройшла посвяту і тебе визнано білою вороною, мамою, білого вороняти, — підхопив гру хлопчик.

На що є настрій вдома, раз в нас є вільних кілька днів від роботи та школи?

Я хочу дочитати свою енциклопедію про піратів та доклеїти модель фрегату, а потім, ми могли б разом подивитися фільм про Джека Горобця.

Капітана Джека Горобця, — витираючи пташиний послід додала мама.

Вдома жінка заварила запашної кави, всілася на підвіконня та задумалася. От вона, п’є каву, хтось — чай, інший — воду, і ніхто не є винятковим. Чому ж від дітей дорослі переважно очікують однакового послуху? І чи вірно вона робить вчиняючи супротив шкільній системі? Зітхнула, підвелася, підійшла до дверей і зазирнула в дитячу: звиклий хлопчик із захопленням читав в голос рядки про флібустьєрів, водив пальцем по сторінці, лежачи просто на килимі посеред кімнати.

Це моя пташка, — пригадала його казку по дорозі, — і саме я навчу його приймати себе таким, яким він є — багатогранним!

Скрипнули двері, хлопчик озирнувся і усміхнувся до неї.

—Я дуже люблю тебе, моє біле воронятко! Ти — особливий!

Подискутуємо? :) Let"s talk about?